«ІСТОРІЯ ДВОХ ФОТОГРАФІЙ» - це зворушлива стрічка про перші дні війни, коли молоді люди, курсанти військових навчальних закладів, вийшли боронити столицю від ворожої навали. Як юнкери школи імені гетьмана Богдана Хмельницького у Крутах сто сім років тому, сучасні курсанти затримали просування ворога до столиці України. Тоді їх обличчя з’явилися на обкладинках найвідоміших світових видань, на численних фотовиставках, показуючи правду цієї війни.
Місто, що ще рік тому було тилом! В останні тижні Костянинівка, що на Донеччині потерпає від щоденних обстрілів. Ворог знищує населений пункт з КАБів та ствольної артилерії. Цивільні все ще залишаються у місті, попри проблеми з комунікаціями та постійну небезпеку. Та деякі все ж виявляють бажання евакуюватися. Як живе місто за десяток кілометрів до фронту та як екіпаж поліції Донеччини “Білий янгол” допомагає цивільним виїхати і зберегти життя - дивіться у репортажі на каналі Ukrainian Witness.
Внаслідок ракетного удару, попередньо тип «Іскандер», загинули 5 людей, це 44- та 69-річні чоловіки і дві жінки 18 і 19 років, одна з них була вагітною. Дані ще одного загиблого встановлюються. За оновленою інформацією, кількість постраждалих збільшилася до 55 осіб. В їх числі троє дітей: 6-річний хлопчик і дівчата 14 і 16 років. Наразі 14-річна дівчинка перебуває у важкому стані, хлопчик та 16-річна дівчина – у середньому. Наразі відомо, що до медзакладів звернулися 24 людини, всім потерпілим надають необхідну допомогу.
Внаслідок ракетного обстрілу по п’ятиповерхівці у Полтаві 1 лютого загинула сім’я Запішніх. Батько, мати та двоє дітей 12 та 7 років проживали на п’ятому поверсі будинку, куди влучила російська ракета Х-22. Діана та Даниїл Запішні навчались у полтавському ліцеї №13, що поблизу з місцем влучання.
Російська атака по будинку в Запоріжжі забрала життя Софії Бугайової, її сина Адама та бабусі Тетяни. Одразу три покоління однієї родини. За годину всі троє були вдома й збирались перекусити. Там їх наздогнала російська керована авіабомба, що вдарила по багатоповерхівці .
Найгірший помічник на війні – це завищені очікування.
Вони привчають будь-який результат окрім максимального сприймати як поразку. Будь-який фінал окрім абсолютного – як програш. На короткій дистанції завищені очікування конвертуються в емоційне піднесення, але на довгій – неминуче загрожують розчаруванням.
Проблема в тому, що наша країна любить ці граблі.
Що, втім, не дивно. Щоразу на виборах український виборець із усіх можливих політичних типажів шукає в бюлетені один-єдиний. І голосує не за "найсильнішого", не за "найчеснішого" і не за "найрозумнішого", а за "чарівника". Голоси забирає той, хто пропонує не пішохідний маршрут до щастя, а телепорт. А потім тріумфатор виборів стрімко втрачає популярність, тому що об'єктивно нездатний вписатися в ним створені очікування. І вже на наступних виборах його мрії про другий строк ховає новий претендент на роль чудотворця.
Війна цей шаблон поведінки не зламала. Радше навпаки.
Перший місяць повномасштабної війни українське суспільство було готове вважати перемогою вихід на кордони 24 лютого. Потім апетити виросли і критерієм перемоги став вихід на межі 1991 року. Складно сказати, що саме це спричинило. Міг бути азарт – після того, як ЗСУ вибили росіян із Київської, Чернігівської та Сумської областей. Міг бути холодний гнів – після того, як ми побачили трагедію Бучі.
Так чи інакше – наступні півтора року війни Україна готова була вважати перемогою лише вихід на свої кордони. Винятком були ті, хто вважав цей пункт проміжним – і був готовий погоджуватися не менше, ніж на розвал РФ. А тепер країна стикається з неминучим виворотом будь-яких завищених очікувань. Ім'я якому – фрустрація.
І справа не в юридичному боці питання. Вкрадене не переходить у власність того, хто вкрав. Окуповані території не перестануть належати Україні. Проблема в іншому. Якщо ви готові вважати переможним тільки сценарій-максимум, це означає, що для вас будь-який інший результат апріорі перетворюється на програш. Якщо ви вважаєте перемогою результат у 100%, то 90%-й результат перетвориться для вас на поразку.
Я пам'ятаю, як навесні 2023-го сказав в інтерв'ю про те, що для мене перемога – це збереження державності та суверенітету (бо можна мати перше і не мати друге – як Білорусь). Що якщо війна стане на паузу – важливо досягти ситуації, в якій повторний напад буде неможливим. І що звільнення територій – це лише бонус до мого вішліста. Пам'ятаю здивування ведучої та коментаторів.
Моя логіка була простою. Критерієм успіху у війні є зрив планів противника. Якби Москва ставила собі завдання окупації Донецької області, то саме її доля визначала б переможців і переможених за підсумками битв. Але очевидно, що завдання Росії полягає в тому, щоб позбавити Україну державності та суверенітету. А тому збереження одного та іншого буде головним доказом нашої перемоги.
Поки ми андердог на нашій війні, я продовжу дотримуватися свого критерію перемоги. В умовах явної нерівності сил він страхує мене від неврозів і зневіри. Тому що не вимагає сприймати абсолютний сценарій як єдиний нормативний.
Навіть якщо цього року розпочнуться переговори, то на них Москва добиватиметься не так визнання окупації, як закріплення нашої вразливості. Вона вимагатиме нашої позаблоковості, роззброєння та повернення України на свою орбіту. Нам добре знайомий цей сценарій, бо цей вибір нам уже пропонували. Десять років тому, одразу після других Мінських угод.
Позиція Росії тоді звелася до того, що вона щоразу пропонувала Україні угоду. В обмін на повернення формального контролю над окупованим Донбасом Київ мав відмовитися від власного суверенітету. Ввести російських ставлеників до парламенту і надати "ДНР" та "ЛНР" право вето з ключових питань. Натомість Україна обрала залишитися самою собою – і повномасштабне вторгнення стало реакцією Москви на провал власної стратегії.
Тому критерій перемоги у війні залишається незмінним і десять років по тому. Якщо ми зможемо зберегти державність та суверенітет, це стане головним доказом програшу Москви. Якщо зможемо захиститись від рецидиву вторгнення, це стане фіналом протистояння. Якщо зможемо жити, незважаючи на Росію, це стане синонімом перемоги.
Тому що у війні на знищення з переважаючим суперником критерій перемоги досить простий. Ми перемагаємо, доки ми існуємо.
Свідчення людей, які вижили після російського авіаудару по інтернату в Суджі У цьому репортажі – голоси тих, хто вижив після удару російської авіації по школі-інтернату в місті Суджа. Вони опинилися під завалами після вибуху, втратили рідних і залишилися без даху над головою. Але їх урятували – українські військові та волонтери витягли людей з руїн, вивезли у безпечне місце та надали їм притулок. Ця історія – про життя, яке могло обірватися, але було врятоване. Про бабусь, яких виносили на руках, і про людей, які ще вчора вірили пропаганді, а сьогодні побачили правду на власні очі. «Я думав по-іншому, а тепер знаю, що це неправда…» – слова одного з тих, хто вижив. Російські військові не просто атакували беззахисних, вони нарікли їх помирати. Але замість байдужості вони побачили співчуття та допомогу з боку українців. Сьогодні вони в безпеці, але їхні свідчення – це нагадування про злочини, які не можна забути.
Понівечені дахи, вибиті вікна та зірвані двері. Так виглядають будинки в центрі прифронтового села Новопавлівка. За словами голови громади Миколи Гаврилова, війська РФ майже щодня обстрілюють населений пункт КАБами, касетними боєприпасами та дронами. Станом на 3 лютого, відстань від села до лінії фронту – менш як 13 кілометрів.
Командувач Сил Безпілотних Систем ЗСУ Вадим Сухаревський. Це перший український військовий, який відкрив вогонь на ураження по росіянам в квітні 2014 року в Харківській області. Служив у ДШВ, командував 503 окремим батальйоном морської піхоти. З початком повномасштабної війни став командиром 59 окремої мотопіхотної бригади. Очолював наступ на ділянці фронту між Миколаєвом та Херсоном. Герой України.
Одинадцять будинків у селі Кропивницького району пошкоджені внаслідок падіння російського дрона. Після їхнього обстеження комісія склала акти пошкоджень, щоб жителі могли отримати допомогу, розповів Суспільному голова сільської ради Андрій Борідченко. Нині в селі місцеві жителі згуртувались і допомагають власникам дворів ліквідувати наслідки нічної атаки російської армії.
Понад 250 торгівельних павільйонів ринку «Барабашово» у Харкові пошкоджені. Це наслідок російської атаки. Безпілотник «Герань-2» упав на торгові павільйони вчора близько півночі — люди поранень не зазнали. До цього «Барабашово» вже був був пошкоджений на третину — через удари росіян у 2022 і 2023 роках. Які наслідки для підприємців цього разу — у відео Суспільного з Харкова .
Руся Данілкіна, відома як Руся «Незламна» – героїня чергової програми проєкту «Станція Краматорськ». Жити без ноги і щодня невтомно працювати, їздити у відрядження, підніматися сходами на шостий поверх, плавати в океані, вести блог, мотивувати і допомагати іншим. Усе це про дівчину, що у 18 років відважилася піти на війну, а в 19 – дістала поранення, яке назавжди змінило її життя. Нині Руся «Незламна» працює в реабілітаційному центрі «Superhumans» у Львові. У програмі Руся розповіла, чому більше не вважає себе незламною, як вона навчилася жити без коліна, скільки має тепер ніг і яка з них найдорожча, а також те, про що люди з ампутаціями, зазвичай, не наважуються розповідати.
Коли військові почали використовувати FPV-дрони, евакуація жителів прифронтових населених пунктів стала значно небезпечнішою. Волонтери користуються детекторами, які попереджають, що небезпека наближається. Але це не завжди допомагає: дрони працюють на різних частотах. Туман, поривчастий вітер, сніг та дощ — кращі друзі волонтерів-евакуаторів: дрони не літають у негоду. Це дає можливість проїхати до напівоточеного росіянами Покровська та, ризикуючи життям, спробувати умовити виїжджати тих, хто не наважуються покинути свої домівки та досі залишаються в місті.
Через декілька днів після зйомки цього фільму саме цю броньовану машину атакував російський дрон. Волонтер на ім’я Едді, веселий та щирий британець, який долучився до команди ГО БазаUA, був важко поранений. Зрештою, його ліві руку та ногу ампутували.
Військовослужбовець 126 окремої бригади ТрО Ігор Григорський на позивний "Джин" від початку повномасштабного вторгнення воює на Херсонщині. Має бойові виходи на лівий берег - Козачі Лагері, Кринки, Дніпровські острови.
Батальйон безпілотних систем 23-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ працює не лише вдень, а й уночі. У темну пору доби тепловізійна камера дозволяє точно визначати місцезнаходження ворога, що робить цей час особливо ефективним для ураження цілей. Оператори дронів інтенсивно використовують цю перевагу, щоб досягати максимальних результатів у знищенні противника.
«ІСТОРІЯ ДВОХ ФОТОГРАФІЙ» - це зворушлива стрічка про перші дні війни, коли молоді люди, курсанти військових навчальних закладів, вийшли боронити столицю від ворожої навали. Як юнкери школи імені гетьмана Богдана Хмельницького у Крутах сто сім років тому, сучасні курсанти затримали просування ворога до столиці України. Тоді їх обличчя з’явилися на обкладинках найвідоміших світових видань, на численних фотовиставках, показуючи правду цієї війни.
Місто, що ще рік тому було тилом! В останні тижні Костянинівка, що на Донеччині потерпає від щоденних обстрілів. Ворог знищує населений пункт з КАБів та ствольної артилерії. Цивільні все ще залишаються у місті, попри проблеми з комунікаціями та постійну небезпеку. Та деякі все ж виявляють бажання евакуюватися. Як живе місто за десяток кілометрів до фронту та як екіпаж поліції Донеччини “Білий янгол” допомагає цивільним виїхати і зберегти життя - дивіться у репортажі на каналі Ukrainian Witness.
Харківщина. Місто Ізюм було атаковано російською балістичною ракетою (попередньо тип Іскандер). 5 людей загинуло, 55 поранено.
Павло Казарін
Найгірший помічник на війні – це завищені очікування.
Вони привчають будь-який результат окрім максимального сприймати як поразку. Будь-який фінал окрім абсолютного – як програш. На короткій дистанції завищені очікування конвертуються в емоційне піднесення, але на довгій – неминуче загрожують розчаруванням.
Проблема в тому, що наша країна любить ці граблі.
Що, втім, не дивно. Щоразу на виборах український виборець із усіх можливих політичних типажів шукає в бюлетені один-єдиний. І голосує не за "найсильнішого", не за "найчеснішого" і не за "найрозумнішого", а за "чарівника". Голоси забирає той, хто пропонує не пішохідний маршрут до щастя, а телепорт. А потім тріумфатор виборів стрімко втрачає популярність, тому що об'єктивно нездатний вписатися в ним створені очікування. І вже на наступних виборах його мрії про другий строк ховає новий претендент на роль чудотворця.
Війна цей шаблон поведінки не зламала. Радше навпаки.
Перший місяць повномасштабної війни українське суспільство було готове вважати перемогою вихід на кордони 24 лютого. Потім апетити виросли і критерієм перемоги став вихід на межі 1991 року. Складно сказати, що саме це спричинило. Міг бути азарт – після того, як ЗСУ вибили росіян із Київської, Чернігівської та Сумської областей. Міг бути холодний гнів – після того, як ми побачили трагедію Бучі.
Так чи інакше – наступні півтора року війни Україна готова була вважати перемогою лише вихід на свої кордони. Винятком були ті, хто вважав цей пункт проміжним – і був готовий погоджуватися не менше, ніж на розвал РФ. А тепер країна стикається з неминучим виворотом будь-яких завищених очікувань. Ім'я якому – фрустрація.
І справа не в юридичному боці питання. Вкрадене не переходить у власність того, хто вкрав. Окуповані території не перестануть належати Україні. Проблема в іншому. Якщо ви готові вважати переможним тільки сценарій-максимум, це означає, що для вас будь-який інший результат апріорі перетворюється на програш. Якщо ви вважаєте перемогою результат у 100%, то 90%-й результат перетвориться для вас на поразку.
Я пам'ятаю, як навесні 2023-го сказав в інтерв'ю про те, що для мене перемога – це збереження державності та суверенітету (бо можна мати перше і не мати друге – як Білорусь). Що якщо війна стане на паузу – важливо досягти ситуації, в якій повторний напад буде неможливим. І що звільнення територій – це лише бонус до мого вішліста. Пам'ятаю здивування ведучої та коментаторів.
Моя логіка була простою. Критерієм успіху у війні є зрив планів противника. Якби Москва ставила собі завдання окупації Донецької області, то саме її доля визначала б переможців і переможених за підсумками битв. Але очевидно, що завдання Росії полягає в тому, щоб позбавити Україну державності та суверенітету. А тому збереження одного та іншого буде головним доказом нашої перемоги.
Поки ми андердог на нашій війні, я продовжу дотримуватися свого критерію перемоги. В умовах явної нерівності сил він страхує мене від неврозів і зневіри. Тому що не вимагає сприймати абсолютний сценарій як єдиний нормативний.
Навіть якщо цього року розпочнуться переговори, то на них Москва добиватиметься не так визнання окупації, як закріплення нашої вразливості. Вона вимагатиме нашої позаблоковості, роззброєння та повернення України на свою орбіту. Нам добре знайомий цей сценарій, бо цей вибір нам уже пропонували. Десять років тому, одразу після других Мінських угод.
Позиція Росії тоді звелася до того, що вона щоразу пропонувала Україні угоду. В обмін на повернення формального контролю над окупованим Донбасом Київ мав відмовитися від власного суверенітету. Ввести російських ставлеників до парламенту і надати "ДНР" та "ЛНР" право вето з ключових питань. Натомість Україна обрала залишитися самою собою – і повномасштабне вторгнення стало реакцією Москви на провал власної стратегії.
Тому критерій перемоги у війні залишається незмінним і десять років по тому. Якщо ми зможемо зберегти державність та суверенітет, це стане головним доказом програшу Москви. Якщо зможемо захиститись від рецидиву вторгнення, це стане фіналом протистояння. Якщо зможемо жити, незважаючи на Росію, це стане синонімом перемоги.
Тому що у війні на знищення з переважаючим суперником критерій перемоги досить простий. Ми перемагаємо, доки ми існуємо.
А повернути та повернутися можна пізніше.
Свідчення людей, які вижили після російського авіаудару по інтернату в Суджі У цьому репортажі – голоси тих, хто вижив після удару російської авіації по школі-інтернату в місті Суджа. Вони опинилися під завалами після вибуху, втратили рідних і залишилися без даху над головою. Але їх урятували – українські військові та волонтери витягли людей з руїн, вивезли у безпечне місце та надали їм притулок. Ця історія – про життя, яке могло обірватися, але було врятоване. Про бабусь, яких виносили на руках, і про людей, які ще вчора вірили пропаганді, а сьогодні побачили правду на власні очі. «Я думав по-іншому, а тепер знаю, що це неправда…» – слова одного з тих, хто вижив. Російські військові не просто атакували беззахисних, вони нарікли їх помирати. Але замість байдужості вони побачили співчуття та допомогу з боку українців. Сьогодні вони в безпеці, але їхні свідчення – це нагадування про злочини, які не можна забути.
Понівечені дахи, вибиті вікна та зірвані двері. Так виглядають будинки в центрі прифронтового села Новопавлівка. За словами голови громади Миколи Гаврилова, війська РФ майже щодня обстрілюють населений пункт КАБами, касетними боєприпасами та дронами. Станом на 3 лютого, відстань від села до лінії фронту – менш як 13 кілометрів.
Бійці 100 окремої механізованої бригади розповідають як проявляються себе німецькі бронемашини в міських боях.
Командувач Сил Безпілотних Систем ЗСУ Вадим Сухаревський. Це перший український військовий, який відкрив вогонь на ураження по росіянам в квітні 2014 року в Харківській області. Служив у ДШВ, командував 503 окремим батальйоном морської піхоти. З початком повномасштабної війни став командиром 59 окремої мотопіхотної бригади. Очолював наступ на ділянці фронту між Миколаєвом та Херсоном. Герой України.
Бойова робота піхотної роти стрілецького батальйону 24 ОМБр імені короля Данила в Часовому Яру.
Коли військові почали використовувати FPV-дрони, евакуація жителів прифронтових населених пунктів стала значно небезпечнішою. Волонтери користуються детекторами, які попереджають, що небезпека наближається. Але це не завжди допомагає: дрони працюють на різних частотах. Туман, поривчастий вітер, сніг та дощ — кращі друзі волонтерів-евакуаторів: дрони не літають у негоду. Це дає можливість проїхати до напівоточеного росіянами Покровська та, ризикуючи життям, спробувати умовити виїжджати тих, хто не наважуються покинути свої домівки та досі залишаються в місті.
Через декілька днів після зйомки цього фільму саме цю броньовану машину атакував російський дрон. Волонтер на ім’я Едді, веселий та щирий британець, який долучився до команди ГО БазаUA, був важко поранений. Зрештою, його ліві руку та ногу ампутували.
Військовослужбовець 126 окремої бригади ТрО Ігор Григорський на позивний "Джин" від початку повномасштабного вторгнення воює на Херсонщині. Має бойові виходи на лівий берег - Козачі Лагері, Кринки, Дніпровські острови.
Батальйон безпілотних систем 23-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ працює не лише вдень, а й уночі. У темну пору доби тепловізійна камера дозволяє точно визначати місцезнаходження ворога, що робить цей час особливо ефективним для ураження цілей. Оператори дронів інтенсивно використовують цю перевагу, щоб досягати максимальних результатів у знищенні противника.